Конференція з екологічної справедливості: Відповідальність і стійкість в умовах зміни клімату

28 травня 2026 в Таллінні, Естонія відбулася друга міжнародна конференція з екологічної справедливості «Відповідальність і стійкість в умовах зміни клімату». Захід об’єднав представників органів влади, громадянського суспільства, науковців та експертів для обговорення того, як розподіляються відповідальність і стійкість в умовах кліматичної кризи, а також для пошуку шляхів до більш справедливих та інклюзивних рішень.

Конференція організована Mondo спільно з Міністерством закордонних справ Естонії. Вона є унікальною платформою в Балтійському регіоні для розвитку дискусій про екологічну справедливість, об’єднуючи різноманітні голоси та досвіди з усього світу.

Українська кліматична експертка та колишня заступниця міністра захисту довкілля України Ірина Ставчук взяла участь у панельній дискусії “Справедлива стійкість у світі полікриз: міжнародні та регіональні перспективи”. В інтерв’ю для естонського медіа Delfi пані Ірина зазначила, що Росія завдала Україні масштабної екологічної шкоди, однак притягнути агресора до відповідальності за це надзвичайно складно.

Повномасштабна війна Росії проти України знищила ліси, забруднила ґрунти та водні ресурси, зруйнувала енергетичну інфраструктуру й сільськогосподарські угіддя. За оцінками України, екологічні збитки від війни вже перевищують 144 мільярди доларів, а кліматичні викиди, спричинені бойовими діями, становлять майже 237 мільйонів тонн CO₂-еквіваленту. Це більше, ніж сукупні річні викиди Австрії, Угорщини, Чехії та Словаччини. В інтерв’ю Delfi Ірина Ставчук розповіла, чому Росію досі так важко притягнути до відповідальності за екологічні злочини, як війна змінила уявлення про енергетичну безпеку та з якими болючими компромісами стикається Україна, намагаючись одночасно вижити у війні та відбудовувати країну. Пропонуємо вам ознайомитися з перекладом публікації українською. 

До початку повномасштабної війни кліматична політика в Європі часто здавалася абстрактною темою. Сьогодні дедалі частіше говорять, що кліматична та екологічна політика є невіддільною частиною безпеки та виживання. Наскільки війна змінила ваше розуміння того, що насправді означає кліматична й екологічна політика?

– До війни кліматична та енергетична політика в Україні переважно сприймалася як екологічна тема. Пріоритетом був економічний розвиток. Відновлювану енергетику не вважали необхідною, адже електроенергія надходила через централізовану мережу, і система працювала. Війна швидко змінила це сприйняття. Російські атаки на енергетичну інфраструктуру показали, наскільки вразливою є централізована енергосистема. Великі електростанції легко уражати, а повністю захистити їх практично неможливо. Порівняно з розподіленою генерацією на основі відновлюваних джерел така система значно менш безпечна. Це спонукало людей, бізнес і органи місцевого самоврядування прагнути більшої енергетичної незалежності. Відновлювана енергетика виявилася практичним рішенням. Такі об’єкти можна швидко будувати, вони економічно вигідні, а разом із системами накопичення енергії забезпечують вищий рівень енергетичної безпеки. Саме тому підприємства, лікарні та водоканали дедалі частіше встановлюють сонячні панелі та акумуляторні системи. Відновлювана енергетика в Україні стала не лише питанням кліматичної політики, а безпосередньо питанням безпеки та виживання.

Атаки на системи водопостачання, енергетичну інфраструктуру та сільськогосподарські землі, а також знищення довкілля та екосистем стають дедалі більшою складовою сучасних воєн. Чи отримує екологічне руйнування належну увагу поряд з іншими воєнними збитками?

– Ця війна відрізняється від багатьох попередніх конфліктів тим, що її метою є не лише захоплення території, а фактичне знищення всього. Атаки на енергетичну інфраструктуру, водні системи та інші об’єкти критичної інфраструктури свідомо супроводжуються масштабними екологічними наслідками. Мета полягає в тому, щоб змусити державу боротися з дедалі більшою кількістю внутрішніх криз, відволікаючи ресурси та увагу від фронту. Підрив Каховської дамби став одночасно гуманітарною та екологічною катастрофою. Те саме стосується атак на ядерну інфраструктуру та захисну оболонку Чорнобильської АЕС. Це надзвичайно ризиковані дії, які можуть спричинити дуже масштабні екологічні наслідки. На початку війни багато хто вважав, що конфлікт швидко завершиться і завдані збитки потрібно лише документувати, щоб у майбутньому вимагати відповідальності від Росії. Проте згодом стало зрозуміло, що міжнародно-правова система для цього недостатньо розвинена. Римський статут згадує масштабну екологічну шкоду, але досі немає чіткого розуміння того, що саме це означає на практиці та як реально притягнути винних до відповідальності. Крім того, доведення екологічних збитків саме по собі є дуже складним процесом. Знищення лісів можна зафіксувати, але в прифронтових районах часто неможливо відібрати зразки чи провести аналізи. Навіть у мирний час довести шкоду для екосистем непросто, а під час війни це стає ще складнішим завданням.

Які екологічні наслідки війни викликають у вас найбільше занепокоєння в довгостроковій перспективі?

– Найбільше занепокоєння викликає забруднення земель.Проблема полягає не лише в мінах, а й у самому процесі розмінування, який також завдає шкоди ґрунтам та екосистемам і має  довгострокові наслідки. Однією з нових серйозних проблем стали дрони з оптоволоконним керуванням. В Україні вже є поля, вкриті тонкими кабелями, в яких заплутуються тварини та птахи. Вони також значно ускладнюють розмінування, адже можуть бути з’єднані з активними мінами. Наразі ефективного вирішення цієї проблеми немає, а масштаби пошкоджень подекуди справді жахають. Деякі території можуть залишатися непридатними для сільського господарства та проживання ще багато років.

Після підриву Каховської дамби науковці попереджали не лише про негайні наслідки повені, а й про довгострокову шкоду для ґрунтів, біорізноманіття, сільського господарства та екосистем Чорного моря. Чи отримала ця катастрофа достатню міжнародну увагу?

– З екологічної точки зору руйнування Каховської дамби стало колосальною катастрофою. Окрім повеней, воно спричинило масштабне забруднення, потрапляння величезних обсягів води до Чорного моря та невідому кількість людських жертв на окупованих територіях, де рятувальні операції фактично не проводилися. Водночас екологи та природоохоронці нагадують, що спорудження таких гігантських дамб ще від самого початку супроводжувалося значною шкодою для довкілля. Дніпро був перетворений на жорстко регульовану водну систему, внаслідок чого були знищені цінні екосистеми та об’єкти культурної спадщини. Під водами Каховського водосховища, зокрема, опинився Великий Луг — історично важлива територія, де  розташовувалася Запорозька Січ, осередок українського козацтва. Після руйнування дамби природа почала частково повертати собі цю територію. На місці колишнього водосховища вже сформувалися значні лісові масиви. Саме тому сьогодні точаться дискусії про те, чи потрібно взагалі відновлювати дамбу в її попередньому вигляді. Частина енергетичних експертів також вважає, що Україна не обов’язково повинна відбудовувати настільки масштабну споруду, яка перекриває цілу річку та затоплює великі території. Певна інфраструктура для судноплавства необхідна, однак це не означає, що вона має бути відтворена саме в колишньому форматі.

Україна заявляє, що Росія здійснила екологічні злочини та екоцид. Якою могла б бути справжня відповідальність Росії за заподіяне екологічне руйнування?

– Це дуже важливе питання. Проблема полягає в тому, що поняття екоциду досі немає чітко визначеного місця в міжнародному праві. На початку війни Україна намагалася максимально швидко документувати всі екологічні збитки та знайти механізми для притягнення Росії до відповідальності, але виявилося, що дієвої міжнародної системи для цього фактично не існує. Підрив Каховської дамби розглядається як один із випадків, що потенційно може бути кваліфікований як екоцид, і щодо нього вже були розпочаті міжнародні процедури. Водночас важливо, що вперше в історії на офіційному рівні почали системно фіксуватися екологічні наслідки війни. Окрім безпосереднього руйнування, війна створює й значний кліматичний ефект. Якщо згорає ліс, зникає не лише екосистема — в атмосферу також потрапляють великі обсяги  парникових газів. Саме тому зараз окремо розраховуються кліматичні викиди, спричинені війною. Під час останніх кліматичних переговорів ООН Україна оголосила, що почне окремо відображати такі викиди у своїй звітності щодо парникових газів.Проблема полягає в тому, що міжнародне кліматичне право досі не містить положень щодо кліматичних наслідків війни.Проте,  можливо, саме зараз закладаються перші елементи майбутньої системи відповідальності. Адже ця шкода стосується не лише України. Війна спричинила кліматичні наслідки глобального масштабу, а отже, відповідальність Росії не повинна обмежуватися лише компенсаціями Україні. Росія мала б робити внески до міжнародних фондів адаптації до зміни клімату, оскільки війна посилює вплив кліматичних змін у всьому світі.

Які збитки буде найважче подолати після завершення війни?

– З точки зору довкілля питання полягає не лише у відновленні зруйнованої природи. Питання в тому, якою державою стане Україна після війни. Люди хочуть жити в країні, де ефективно працює влада, де рішення ухвалюються відповідально, а міста та громади функціонують краще. Де є чиста вода, якісний громадський транспорт, сучасна система управління відходами та загалом вища якість життя. Захищати екосистеми вже зараз надзвичайно складно. Багатьом національним паркам бракує коштів і персоналу навіть для охорони наявних територій. Однією з найбільших загроз під час війни є послаблення природоохоронної політики, коли цінні ліси чи природні території можуть бути передані під забудову або сільське господарство. Екологічні організації та міжнародні партнери намагаються хоча б не допустити того, щоб війна знищила ту частину біорізноманіття, яка в Україні ще збереглася. Однак у довгостроковій перспективі головним викликом стане спроможність держави: чи вистачить людей, ресурсів та інституційної сили для реалізації необхідних реформ, відновлення інфраструктури та створення громад із кращою якістю життя.

Ми знаємо з історії, що після воєн пріоритетом стає економічне відновлення. Чи побоюєтеся ви, що в Україні може зрости тиск на послаблення екологічних стандартів заради відбудови або конкурентоспроможності?

– Це вже відбувається зараз і, найімовірніше, триватиме після завершення війни. Для людей сьогодні першочерговими є виживання, безпека, робота та можливість оплачувати рахунки. Це неминуче створює тиск на екологічні стандарти. Втім, це не означає, що суспільству байдуже на довкілля. Нещодавно в Україні виник потужний суспільний спротив планам побудувати в цінній екосистемі Карпат вітрову електростанцію без належної оцінки впливу на довкілля. Попри війну люди лише за кілька днів зібрали підписи під петицією до президента, наголошуючи, що Україна повинна дотримуватися європейських цінностей, принципів охорони довкілля та верховенства права навіть у воєнний час. Для влади це стало важливим сигналом: питання довкілля та правової держави не зникають із порядку денного через війну. Водночас найкраще працюють ті рішення, які сприймаються не лише як кліматична політика, а як практичні та економічно вигідні інструменти. Енергоефективність і відновлювана енергетика одночасно допомагають скорочувати витрати та посилювати енергетичну безпеку. Найскладнішими залишаються реформи, що потребують значних інвестицій або створюють додаткові витрати для населення. Наприклад, під час війни дуже важко розбудовувати сучасні системи поводження з відходами чи екологічного моніторингу, адже багато людей уже зараз насилу оплачують повсякденні рахунки. Саме баланс між вартістю життя та екологічною політикою стане одним із найскладніших завдань для України після війни. Крім того, викликає занепокоєння питання, чи зможе Україна за умов обмежених ресурсів достатньо швидко впровадити екологічні реформи, необхідні для інтеграції до Європейського Союзу.

На рівні Європейського Союзу багато говорять про «зелену» відбудову України. Чи відповідає це реальності, чи це радше погляд, відірваний від українських реалій?

– Я вважаю, що це відповідає реальності, і в багатьох сферах цей процес уже відбувається. Європейські інституції справді намагаються знайти способи поєднати відновлення країни з більш якісними та сталими рішеннями. Наприклад, Європейський інвестиційний банк, NEFCO та інші організації беруть участь у проєктах, де зруйновані будівлі відновлюють максимально енергоефективно та з використанням більш екологічних будівельних матеріалів. Сонячна енергетика також дедалі частіше розглядається як природний елемент нової інфраструктури, навіть якщо це ще не закріплено як офіційний стандарт. Водночас існують сфери, де Україна все ще залишається заручницею застарілих підходів. Наприклад, у будівельному секторі досі часто використовуються стандарти, успадковані від радянської системи. Вони роблять інфраструктуру дорожчою, більш матеріаломісткою та нерідко менш ефективною з точки зору проєктування. Європейський підхід є значно гнучкішим і орієнтується насамперед на досягнення необхідного результату найефективнішим способом — із використанням сучасних матеріалів, інженерних рішень та дизайну. Тому питання полягає не лише в тому, як «зеленіше» відбудувати зруйновані будівлі. Йдеться про модернізацію всієї української інфраструктури та міських систем, щоб вони стали сучаснішими та ефективнішими навіть у тих регіонах, які безпосередньо не постраждали від війни.

Відбудова також пов’язана з потужними економічними та політичними інтересами. Що, на вашу думку, найбільше підвищує ризик того, що Україна може піти хибним шляхом?

– Найбільший ризик полягає в тому, що процес відбудови визначатимуть старі бізнес-моделі великих компаній та впливових груп. Як і в багатьох країнах, в Україні є підприємства, які звикли працювати за певними правилами й не зацікавлені в змінах. Наприклад, останніми роками Україна активно підтримувала розвиток розподіленої відновлюваної енергетики, оскільки війна продемонструвала вразливість централізованої енергосистеми. Однак паралельно ведуться дискусії про будівництво нових ядерних потужностей, що частково суперечить урокам, винесеним із цієї війни. Однією з причин є інтереси великої державної компанії «Енергоатом». Ще один приклад стосується житлової політики. Після розпаду Радянського Союзу житло в Україні було приватизоване, а муніципальний житловий фонд фактично не сформувався. Під час війни це стало серйозною проблемою, оскільки міста не мали достатньої кількості житла для розміщення внутрішньо переміщених осіб. Зараз обговорюється створення системи муніципального житла, подібної до європейських моделей. Але ця ідея стикається з чинною системою, за якої житло за державні кошти здебільшого будують приватні девелопери. Для забудовників це зручна модель, але вона не обов’язково є найкращою для задоволення реальних потреб громад.

Що через 10–20 років змусило б вас сказати, що Україна справді успішно відбудувалася та створила стійкі системи?

– Успішне відновлення означало б не лише відбудову зруйнованих міст. Його справжньою ознакою стало б створення більш ефективної держави. Про успіх можна було б говорити тоді, коли Україна реалізує як реформи, необхідні для інтеграції до Європейського Союзу, так і власні внутрішні реформи, що покращують державне управління, інфраструктуру та якість життя громадян. Екологічні реформи стали б важливим показником такого успіху, адже вони свідчили б про наявність дієвих інституцій та здатність держави вирішувати складні проблеми. Однак найважливішим показником було б бажання людей повертатися до України. Якщо громадяни бачитимуть тут безпеку, можливості та перспективи для майбутнього, це означатиме, що цінності, за які українці сьогодні борються, справді стали частиною держави.

Як ви вже зазначали, війна показала вразливість централізованої енергетичної інфраструктури. Чи вистачає Україні та Європі політичної волі для глибокої трансформації енергосистем і розвитку розподіленої генерації?

– В Україні цю проблему сьогодні розуміють значно краще, ніж раніше, тому що майже кожен особисто пережив відключення електроенергії та атаки на енергетичну інфраструктуру. Люди добре знають, що таке акумуляторні системи, сонячні панелі, теплові насоси та енергоефективність, адже це вже не абстрактні кліматичні рішення, а частина щоденного виживання. Водночас енергетична система не може функціонувати так, щоб кожен мав повністю автономне енергозабезпечення. Необхідна надійна центральна мережа та умови, які дозволяють інтегрувати розподілену відновлювану генерацію в загальну систему. В Україні також існує проблема заборгованості держави перед виробниками відновлюваної енергії через попередні механізми підтримки. Це створює нестабільність для інвесторів, а війна лише посилює ці ризики. На рівні Європи зв’язок між енергетичною безпекою та розподіленою відновлюваною генерацією усвідомлюється досить добре. У сфері безпеки та енергетичної політики дедалі більше визнається, що електрифікація, відновлювана енергетика та розподілене виробництво електроенергії підвищують стійкість держав до криз. Однак у багатьох країнах також ведуться організовані кампанії проти вітрової енергетики. У деяких державах Центральної Європи роками блокувалося навіть будівництво окремих вітрових турбін, а частина таких кампаній була пов’язана з проросійськими мережами впливу. У цьому полягає певний парадокс: політичні сили, які найчастіше говорять про безпеку та захист національних інтересів, водночас виступають проти рішень, що реально зміцнюють енергетичну безпеку. 

В Естонії вже три роки тривають дискусії щодо закону про кліматично стійку економіку та цілей скорочення викидів, але документ досі не ухвалено. Водночас Україна прийняла кліматичний закон під час повномасштабної війни. Як це стало можливим?

– Цей закон має як сильні, так і слабкі сторони. Його перевага полягає в тому, що він закріплює принципи відповідальності, необхідні інституційні механізми та довгострокову мету досягнення кліматичної нейтральності до 2050 року. Водночас його слабкість полягає в досить декларативному характері. Закон багато говорить про 2050 рік, але містить небагато конкретних дій, які потрібно виконати вже сьогодні. Під час війни уряд змушений діяти дуже прагматично. Підтримку отримують ті рішення, які поєднують кліматичні цілі з економічною вигодою, економією коштів та підвищенням стійкості. Відновлювана енергетика та енергоефективність стали економічно вигідними настільки, що їх уже не потрібно просувати через ідеологічні аргументи — достатньо цифр і розрахунків. Ми маємо багато прикладів громад, які спочатку ставилися до таких рішень скептично, але після встановлення сонячних панелей на лікарнях чи об’єктах водопостачання побачили результат і почали самі підтримувати ці проєкти, тому що вони справді працюють. Найбільшою проблемою залишаються дезінформація та політичні кампанії, особливо спрямовані проти вітрової енергетики. Насправді ситуація прямо протилежна поширеним твердженням: чим більше суспільство рухається до електрифікації, відновлюваної енергетики та енергоефективності, тим нижчими стають кінцеві витрати для споживачів.

Ірина Ставчук — українська кліматична експертка та колишня заступниця міністра захисту довкілля та природних ресурсів України, яка відповідала за питання кліматичної політики, європейської інтеграції, міжнародного співробітництва та збереження біорізноманіття. Нині вона очолює українську програму в European Climate Foundation, де займається питаннями післявоєнної «зеленої» відбудови України та підвищення стійкості енергетичних систем.

Ставчук є співзасновницею двох впливових українських екологічних організацій — Ecoaction (Екодія) та U-Cycle (Association of Cyclists of Kyiv). Протягом багатьох років вона працювала над розвитком кліматичної політики та зміцненням громадянського суспільства як в Україні, так і на міжнародному рівні. Під час роботи в уряді координувала оновлення національних кліматичних цілей України та створення системи моніторингу викидів парникових газів.

Ірина Ставчук здобула ступінь магістра з екологічного менеджменту та політики в International Institute for Industrial Environmental Economics (IIIEE) при Lund University. У 2023 році її було включено до списку BBC 100 Women — щорічного рейтингу найвпливовіших жінок світу від BBC.